Як могло статися, що Австрія опинилася в такій відчутній залежності від імпорту російського газу, без якого зараз країні не обійтися? Матеріал нижче намагається надати пояснення на основі нещодавно оприлюдненого аналізу Австрійської Енергетичної Агенції.
Чи знаєте ви, що Австрія була першою країною Західної Європи, яка підписала угоду про постачання природного газу з Росією в 1968 році?
З огляду на поточну енергетичну кризу, Австрійська Енергетична Агенція проаналізувала історію залежності Австрії від російського природного газу та дослідила, які стратегії енергетичної політики, рішення та заходи призвели до великої залежності Австрії від газу. Відповідні висновки об’єднані в аналізі “Про газовий зашморг. Історія залежності Австрії від російського природного газу” авторства професора Herbert Lechner, Австрійська Енергетична Агенція.
Перший поверхневий погляд показує не надто блискучий розвиток подій з точки зору сьогодення: частка російського газового імпорту в споживанні газу спочатку становила в середньому 45% у 1968-1978 роках. Після цього вона підвищувалася до 80% в окремі роки і знову дещо впала лише після перших поставок газу з Норвегії в 1993 році. За період з 2010 по 2020 роки частка імпорту з росії все ще становила близько 60%. Тепер хочеться запитати: як могло так статися, що Австрія стала однією з країн з такою високою залежністю від російського природного газу?
Надалі професор Herbert Lechner – на основі свого аналізу “Про газовий зашморг. Історія залежності Австрії від російського природного газу” – спробує висловити деякі думки, які, можливо, не всім приємно чути.
Графік поставок газу з росії до Австрії в 1968-2020 роках. Загальна сума становить 218 млрд. м3 газу. – © Джерело: Австрійська Енергетична Агенція
Автор Herbert Lechner, колишній науковий керівник і керуючий директор Австрійської Енергетичної Агенції, сьогодні впевнений: “Головним фактором залежності Австрії від російського природного газу, безумовно, був відхід відповідальних політиків від активної ролі в енергетичній політиці з 1960-х років і передача всіх функцій, пов’язаних з імпортом газу, компаніям, насамперед OMV, як справу приватного бізнеса. І цей стан речей де-факто не змінився до 2020 року, до кінця дослідницького періоду”.
Ще однією складовою статус-кво залежності Австрії від імпорту газу – згідно з результатами історичного аналізу Herbert Lechner – стало ігнорування всіх попереджень, яких на початку було достатньо: небезпека занадто великої залежності від імпорту російського газу була визнана вже на ранніх стадіях і неодноразово відкрито акцентувалася на національному та міжнародному рівні протягом десятиліть. У 1971 році, наприклад, тодішній член Національної Ради Австрійської Народної Партії ÖVP Siegmund Burger попереджав, що австрійське енергопостачання базується на передумовах мирного часу. У 2009 році Зелені також вказали на залежність від імпорту викопної енергії, а МЗС Австрії також визнало у своїй доповіді 2007 року, що “Росія використовує свою енергетичну політику як потужний інструмент зовнішньої політики”. Однак Комісія Європейської Унії була найбільш відвертою в документі 2008 року, де газ був названий ‘політичною зброєю’ росії.
Усі застереження були марними, оскільки їх не почули. За часів Бундесканцлера Kreisky все ще робилися інтенсивні спроби диверсифікації країн-постачальників, зокрема з Алжиром, тоді як єдиний імпортний контракт, крім російських поставок, був укладений з Норвегією в 1986 році. Після цього зусилля були зосереджені не стільки на розподілі на кількох країн-постачальників, скільки на диверсифікації маршрутів доставки. З цієї точки зору також слід було розглядати проект Nabuco, який, однак, сприймався би перш за все як економічний наступ в Чорноморському регіоні.
Проект газогону Nabucco передбачав будівництво трубопроводу, що транспортував би природний газ з Азербайджану до району Baumgarten an der March в Австрії, де розташований центральний розподільчий центр природного газу OMV. Проект було зменшено до Nabucco-West після того, як у 2012 році Азербайджан і Туреччина підписали угоду про Трансанатолійський Газогін. Природний газ мав надходити від Nabucco-West до болгарсько-турецького кордону, де мала би бути гілка Південно-Кавказького трубопроводу, і транспортуватися через Болгарію, Румунію та Угорщину до Baumgarten an der March. Хоча Європейська Унія рішуче підтримувала проект з 2002 року, країни-учасники не змогли дійти згоди. Коли в 2013 році консорціум Shah Denis вирішив побудувати Трансадріатичний трубопровід TAP з Туреччини через Грецію та Албанію до південної Італії, проект був остаточно полишений.
Висновки професора Lechner дають чітку відповідь на це запитання: останні історичні аналізи показали, що росія була дуже зацікавлена в примушенні Австрії до економічної залежності. У 1968 році Австрія була першою західноєвропейською країною, що уклала з росією контракт на постачання природного газу. Тоді як колишній СРСР спочатку був дуже стурбований своєю репутацією надійного постачальника – мета, що спричинила в Україні та країнах Балтії появу відомої приказки ‘Замерзнемо заради експорту’ через фактичні проблеми з обсягами, – російська стратегія з роками змінилася. Окремим країнам погрожували припиненням поставок або фактично припиняли постачання газу, підривали проекти закупівлі газу в інших постачальників (Nabucco), розширювали російський вплив через придбання активів в західній газовій інфраструктурі (сховище Haidach).
У цьому місці професор Lechner підкреслює дещо, що багатьом, можливо, не хотілося би чути: в Австрії було зроблено все, щоб добре позиціонувати себе по відношенню до росії та водночас використовувати нейтралітет як конкурентну перевагу. Ще до початку перших поставок газу Австрія використовувала своє становище, імпортуючи труби великого діаметру виробництва Німеччини, експорт яких був заборонений для членів НАТО через ‘трубне ембарго’, і експортував їх до СРСР під гаслом ‘Газ проти труб’. Економічне значення мали не лише самі поставки газу, а й пов’язані з ними зустрічні угоди, особливо для державної промисловості, як, наприклад, показало заснування дочірньої компанії VOEST Intertrading AG у 1978 році.
Цей економічний пріоритет в поєднанні з придушенням ризиків продовжувався до недавнього минулого: лише через чотири місяці після незаконної анексії Криму президент росії путін був прийнятий з державним візитом до Австрії – перший закордонний візит до країни Європейської Унії з початку першої фази нападу на Україну. З 2001 по 2014 рік путін тричі був гостем у Торгово-промисловій палаті Австрії – наприклад, у 2014 році, з метою ‘зробити Baumgarten an der March центральним енергетичним хабом Європи’, підписавши контракт на будівництво газопроводу ‘Південний потік’.
Той факт, що OMV пов’язана з постачанням російського природного газу, відомий більшості людей – останнім часом у ЗМІ з’являється надлишок інформації з цього приводу. Herbert Lechner коментує: “OMV відіграє центральну роль в австрійсько-російських газових відносинах. Як правонаступник Радянської Нафтової Адміністрації SMV, компанія мала необхідний досвід і контакти для продовження ділових відносин. Рішення СРСР експортувати природний газ і легке підключення тодішньої газової інфраструктури Східної Австрії до трубопроводу до Братислави, який було завершено в 1967 році, призвело до створення конкретного ‘вікна можливостей’, а також до першого контракту на постачання газу в 1968 році. Навіть лібералізація європейського ринку газу, що почалася в 2000 році, не вплинула на поточний стан речей, оскільки довготермінові контракти все ще були можливі, а транспортний бізнес захищений як природна монополія. Кадрові рішення, такі як призначення Rainer Seele на посаду керуючого директора у 2015 році, підвищили увагу до росії. Відомо, що Seele протягом усієї своєї професійної кар’єри підтримував тісні контакти з росією. Політика та державне управління завжди були дружніми товаришами для найбільшої наразі австрійської компанії”.
Цікаво, на думку Herbert Lechner, що саме в применшенні національного та міжнародного занепокоєння щодо потужної залежності від російського природного газу, приправленому десятиліттями відсутності критичного осмислення виправдань на користь російського газу, що настільки ж некритично передавалося в спадок, можна знайти причину виникнення чотирьох найбільш поширених догм:
З цими чотирма аргументами Австрія десятиліттями трималася за російський газ, але всі чотири можна спростувати відносно швидко.
Herbert Lechner:
Висновок дає поживу для роздумів на майбутнє – залишається одна вимога: Дорожня карта імпорту газу.
Поки все добре, але як виглядає можливий висновок? В аналітичній статті “Про газовий зашморг. Історія залежності Австрії від російського природного газу” зокрема зазначено: “Загалом зрозуміло, що політики залишили вибір шляхів імпорту і, як наслідок, забезпечення безпеки постачання приватним економічним інтересам, і ці інтереси також впливали на оцінку ризиків та ігнорували попередження. Відповідні плани були складені на основі такої оцінки ризиків і, як показує сучасна реальність, не працюють в кризових умовах. Такі заходи, як збільшення внутрішнього виробництва відновлюваної енергії, впровадження заходів з енергоефективності або диверсифікація країн-імпортерів, були знехтувані, а в деяких секторах навіть активно саботувалися”.
Herbert Lechner: Все це підкреслює необхідність ‘охорони’ імпорту газу або навіть Дорожньої карти імпорту газу – не лише для природного газу, але й для відновлюваних газів, таких як зелений водень та його похідні.
Цим Lechner торкається надзвичайно актуальної теми, а не лише нещодавніх думок про можливість імпорту водню для Австрії з 2030 або 2035 року – хоча диверсифікація, вочевидь, має також бути серйозно розглянута.
Оцінка ризиків також має бути переглянута (методологія, консультації із зацікавленими гравцями, тип і вага ризиків, прозорість для громадськості).
Herbert Lechner: Необхідно виділити і взяти до уваги не лише технічні та економічні ризики, а й політичні аспекти, включно з демократично-політичним і правовим виміром.
Якщо резюмованому аналізу професора Lechner вдалося щось показати, то це наочний приклад неправильної стратегічної політики, тобто як не варто будувати своє майбутнє. Один мудрий чоловік якось сказав: “Визначення божевілля полягає в тому, щоб робити те саме знову і знову, очікуючи різних результатів”.
